>Оксана Шутенко, доцент кафедри цивільного права, цивільного процесу та фінансового права Полтавського юридичного інституту НЮУ імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент
Геополітичні, економічні, соціальні, технологічні процеси еволюції суспільства ставлять нові виклики щодо розширення горизонтів людської свідомості, а відтак, необхідності модернізації норм законодавства. Зміни суспільних відносин в першу чергу стосуються цивільних правовідносин, а також тих, які складають предмет регулювання цивільної юстиції, зокрема у сфері правосуддя та нотаріату. Процес розвитку відбувається у бік створення більш зручних, простих та зрозумілих, економічно вигідних та гнучких механізмів реалізації та захисту цивільних прав. Необхідно відмітити важливу тенденцію: зміни, як правило, відбуваються в контексті основоположних правових принципів, які вже існують, закладені людською цивілізацією, створюють дух права, адже відображають глибинні гуманістичні начала людини. Зокрема, презумпція добросовісності, яка є універсальною для права.
Дана презумпція полягає в тому, що поведінка людини є добросовісною і розумною, доки протилежне не буде встановлено судом. Презюмувати — означає свідомо припускати, що повторюваність певних фактів є сталою і з високою вірогідністю зберігатиметься в майбутньому. Таке свідоме передбачення-припущення, закріплене у нормах права, стає юридичним правилом загального значення та на рівні індивідуальних правовідносин. Презумпція ніби програмує, передбачає правову поведінку іншої сторони, а також всіх без винятку учасників правовідносин.
Чи може презумпція розглядатися як усвідомлення і очікування щодо власної поведінки? Залежить від самооцінки, самоаналізу, здатності особи глибоко усвідомлювати власну психологію. Одна з граней презумпції полягає у формулі “я поводжуся порядно і сподіваюсь на порядність інших”. Таким чином проявляється божественний закон “полюби ближнього як самого себе”. Звісно, питання самооцінки у кожної людини відмінні, але основним являється те, що кожна людина думає про себе добре. Юридичні поняття честі і гідності базуються саме на цьому. Подібно до гідності, поняття честі розкриває відношення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства. Проте, на відміну від поняття гідності, моральна цінність особистості у понятті честі пов’язується з конкретним суспільним становищем людини, видом її діяльності та визнаними за нею моральними заслугами [В.В. Рибалка. Честь і гідність особистості як фактори індивідуальної та соціальної безпеки // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, 2009. — №1, с.3].
Відповідно до ст. 201 Цивільного кодексу України честь і гідність визнаються благами (особистими немайновими), що охороняються. Таким чином, сам факт визнання на законодавчому рівні демонструє презумпцію честі і гідності всіх людей. Вказане слід враховувати як основу правовідносин і співіснування в соціумі. Так, відповідно до статті 297 Цивільного кодексу України, кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності і честі
Добросовісність являє собою комплексний феномен, який проявляється в: 1) усвідомленні про себе, 2) очікуванні сподіванні добросовісної поведінки від інших. Ключовим є вольовий момент — відношення, ставлення людини до своїх дій та вчинків іншого.
Діяльність органів та осіб, наділених функціями по здійсненню державної влади, визначається їх компетенцією, обсягом повноважень. Вольовий момент, як правило, не враховується. Між тим його наявність очевидна. Наприклад, правила, які регулюють процедуру відводу (самовідводу) суддів, норми, які не дозволяють нотаріусу вчиняти нотаріальні дії щодо себе та членів своєї сім’ї. Разом з тим, сам факт наділення повноваженнями передбачає презумпцію добросовісності у вигляді припущення, що особа, яка отримує повноваженнями, буде використовувати їх на благо, сумлінно, чесно, без суб’єктивного, упередженого ставлення. При компетенції людина ніби відходить на другий план – ми маємо справу з офіційною особою. Однак людина нікуди не зникає. Більш того, від особи, яка наділена компетенцією очікування і сподівання вищі. І подолання презумпції добросовісності більш складне, порівняно із, так званим, звичайним суб’єктом цивільних правовідносин. Передбачаються додаткові (окрім цивільної) види юридичної відповідальності — дисциплінарна, кримінальна; в процесі доказування порушення посадовою особою своїх повноважень більш складний предмет доказування. Посадові особи захищені від особистої відповідальності до тих пір, доки їх дії самі по собі не стануть деліктом або не буде мати місця конфлікт особистих і корпоративних інтересів, за якого вчинені дії або поведінка пояснювалися їх власними інтересами [Жорнокуй В.Г. Категорії “розумність” і “добросовісність” у контексті притягнення до відповідальності членів органів акціонерного товариства за його борги // Проблеми цивільного права та процесу, Харків, 2019 — С.139-144.].
Верховний Суд у своїх постановах визначає добросовісність, як певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Констатуємо, добросовісність діє на всіх суб’єктів правовідносин, знаходяться вони у рівних відносинах (сторони договору), чи у відносинах, коли одна із сторін наділена владними повноваженнями.
Презумпція добросовісності настільки потужна, що спростувати її можна лише в судовому порядку.
В цивільному процесі сторони (позивач і відповідач) перебувають у юридичних відносинах між собою і з судом. Права і обов’язки сторін по веденню процесу ґрунтуються на їх юридичній заінтересованості, яка найчастіше полягає в отриманні задоволення своїх вимог судовим рішенням. Прийнято вважати, що сторони, позивач і відповідач, вступають в цивільні процесуальні правовідносини з судом. Вважаємо, що в процесуальних відносинах можна виділити і аспект юридичних відносин між сторонами завдяки принципу змагальності. До даного висновку призводить правова засада неприпустимості зловживання процесуальними правами, яка є складовою принципу змагальності. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина 1 ст. 44 ЦПК України). Дія даної норми не поширюється на суд. Між тим, суд, як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин, також підпадає під дію презумпції добросовісності, але в контексті реалізації повноважень по здійсненню правосуддя.
Добросовісне використання учасниками судового процесу своїх процесуальних прав є одним із проявів їх юридичної заінтересованості в процесі. Традиційно, юридичну заінтересованість розглядають в контексті результату судового процесу, як вольове відношення, прагнення, бажання отримати рішення на свою користь. Уявляється, що важливим є не тільки результат, а й спосіб його отримання — добросовісними засобами. Таким чином дія презумпції добросовісності щодо учасників процесу (тобто осіб, які мають юридичну заінтересованість) розкривається через припущення чесного, сумлінного, поважного прагнення особи досягти захисту своїх прав.
Суд, здійснюючи правосуддя, не має суб’єктивної юридичної заінтересованості, як в учасників процесу. Однак, знаходячись у правовідносинах з ними, підпорядкований меті цих відносин — захист порушеного права. І результат, і способи досягнення вказаної мети у суду специфічні, проте також знаходяться під дією презумпції добросовісності.
Спільна мета і підпорядкованість одним і тим самим принципам судочинства призводять суд і сторони до створення розумного балансу інтересів учасників цивільних процесуальних правовідносин (відносин із судом). Загалом, баланс — це складне, багаторівневе та багатоаспектне явище. В юридичній науці трапляються різні підходи до розуміння балансу у праві: 1. Баланс як правова ідея (полягає у збалансованості правового регулювання). 2. Баланс як принцип (виступає як практичний орієнтир, зокрема, для законодавця). У межах цивілістики, до прикладу, правовий баланс проявляється крізь призму однієї з основних засад цивільного судочинства – принцип пропорційності. 3. Баланс як цінність. У цьому випадку передбачається зіставлення належного балансу (який необхідно обґрунтувати на доктринальному рівні) та дійсного стану узгодженості правового регулювання [Чепис О.І. Баланс і дисбаланс інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності // Порівняльно-аналітичне право, № 1, 2020 р., С. 223-226].
Вважаємо, що виходячи із загальних засад права, слід на законодавчому рівні закріпити принцип добросовісності в процесуальних галузях права, окреслити його дію щодо учасників справи і суду. Адже добросовісність є тим правовим континуумом, в якому вбачається подальший розвиток та існування права.
Очень ответственный и очень серьезный, всегда с телефоном и всегда на месте!
«Реклама — важнейшая составляющая современных интернет-ресурсов. Так что без меня — никуда!»
Образование:
- 2010-2015 Киевский национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана
Журналистка:
- 2019 Украинский новостной портал Комета
- 2016-2019 Издательство «Мост»
- 2014-2016 Арт-студия «Artem»»
